Діана Пернеровська (творчий псевдонім – Дідіка), художниця, фотограф, дизайнер з Івано-Франківська.

- Вітаю шалено.

– Вітаю ще шаленіше.J

- Цікавий псевдонім такий – Дідіка. Віє чимось заморським. Що

означає й звідки він у Тебе?

–  Одного разу ми з моїм другом з Німеччини гуляли по Франківських вулицях, і він запитав, як мене називають мої друзі. Я йому сказала – Ді…Діді… Він почав вигадувати нові варіанти імені Діана і ляпнув – Дідіка. Мені це настільки сподобалось, що тепер я підписую так свої малюнки і під цим іменем роблю іграшки (наразі Сонячна Ді має власну компанію, в якій творить «інтер’єрні» іграшки – прим. авт.).

Тому насправді віє чимось німецько-заморським. ))))

– Як  можеш назвати  стиль, в якому  Ти твориш?

– Мене часто про це питають… а я щоразу не знаю, як назвати стиль, у якому творю… дідічний стиль мабуть. ))))

- Більшість Твоїх робіть пронизані дитячою безпосередністю. Яким було Твоє дитинство? Про що Ти мріяла у ньому?

– У дитинстві я мріяла бути Робін Гудом. )))) Тому, що мені завжди подобались коні, а в Робін Гуда є кінь. )))

Насправді у мене було чудове дитинство. Мене всі любили. Я багато малювала. Вигадувала різні цікаві речі.

Одного разу взяла шпульку білих ниток і на темному дивані виклала безперервною лінією (ниткою) справжній малюнок. Там були дерева, хатки і люди… Прийшов мій тато, здивувався, і швидко побіг кликати всіх, хто був вдома, щоб вони теж подивилися… Але поки вони прибігли, я потягнула за ниточку і малюнок зник.

Все, що я творю, і іграшки, і малюнки… вони саме для людей, які зберегли на протязі свого дорослого життя ту дитячу безпосередність. Я люблю таких людей.

- Улюблена  іграшка яка в  Тебе була?

- Це був такий смішний старий коричневий собака. Одного разу я його облила якимось смердючим чоловічим одеколоном… І навіть після прання від того песя так страшно тхнуло, що всі мене питали – фуууу… що це???

Я того собаку завжди десь ховала, щоб його не викинули, і все одно дуже любила і берегла… навіть такого смердючого.

Навіть не уявляю де він зараз. ))))

- Художня школа, Інститут культури та мистецтв. Чому саме цей шлях Ти обрала?

– Мій тато художник… Мені від нього по генах дістався такий, як нього ніс, і талант до малювання. ))))

- Не  шкодуєш?

– Хотілось, звичайно, після школи піти вчитися моделювати

одяг… Але, можливо, добре, що я вчилась там, де вчилась…. Головне, мабуть, загальна художня освіта. Коли вмієш малювати і вигадувати щось… то ти можеш робити що завгодно.

- Поняття «культура» в Твоєму розумінні..?

– Культура. Не впевнена, що всі, хто вчився в інституті культури, вийшли звідти культурними людьми. Культура вона закладена в самій людині… Це залежить від виховання. Цьому важко навчитися.

– Ти особисто як розумієш це поняття? На що вона, культура, схожа?

- На щось дуже-дуже культурне. )))

Культура – це такий собі супчик з мудрості, знань, вміння донести свою думку, не образивши нікого, постійне бажання дізнатися про щось нове… Культурна людина – всебічно розвинена людина… ну щось таке..

- Ти  пробула три роки на Криті. Як там опинилась  і чим займалась? Взагалі, що лишив цей острівець у Тобі?

- На Криті живуть мої батьки. Вже більше 10-ти років. Мені завжди було цікаво – як там? Що там? Хто такі ті греки? Які в них звичаї…

За три роки я знайшла всі відповіді на мої запитання. Познайомилась з великою кількістю дуже цікавих людей різних національностей.

Ким я тільки там не працювала. )) І продавцем взуття в туристичному магазинчику, і стилістом на модних показах, і консультантом в магазині дуже цікавого одягу, а ще займалась боді-артом і навіть працювала на бензозаправні ))) (але всього 3 дні. Мене звільнили, бо шеф мене пошкодував… така мала і тендітна серед велетенських фур. )

За ці три грецьких роки я дуже багато намалювала. Навіть мала там одну виставку. ))

Крит залишив в мені багато теплих спогадів. Я сумую за своїми друзями, за грецькою кухнею і морем.

– І хто ж такі ті греки?

– Ой, ті греки… темпераментні, самовпевнені, гарячі, волохаті…

Не можливо так просто, одним словом сказати – які вони. Є і хороші, і погані. Я мала справу з різними людьми.

Але є у них одна така риса, яка їх об’єднує.Вони дуже сильні патріоти своєї батьківщини. Усі. Від малого до великого.

- Ти  і в Києві деякий час жила, але до Франківська повернулась. Не сподобалось?

– Київ – це чудове місто. Але – не моє… Він такий стрімкий, великий. Там всі кудись поспішають. Я не можу в такому темпі працювати. Мені там не затишно. У Києві я люблю тільки відпочивати.

- Чого  в столиці Ти шукала?

– Хотілось спробувати. Показати себе. Але в столиці так багато чудових художників і фотографів… що я там просто загубилася. Тому повернулась в рідне місто Івано-Франківськ.

Насправді я не відчуваю зараз, що живу в маленькому місті. Мені здається, що я живу скрізь. Просто на Україні. Коли довго живеш за кордоном – приходить таке відчуття.

- Компанія  DIDIKA. Розкажи про неї? Помічників в Тебе багато?

– У мене дуже чудова банда, яка допомагає мені шити іграшки. Моя права рука – це Іринка. Вона моя сусідка. Тому я зовсім не дивуюсь, коли на порозі своєї квартири бачу Іруху в бігудях, в одній руці кава а в іншій батон з маслом. )) Ще три чудові леді – Оля, Оленка і Віта – роблять дрібну роботу – вишивка і деталі…

Я усім дівчатам кажу – ніколи не працюйте з поганим настроєм. Тому, що мої іграшки дуже особливі. Вони наповнені теплом. Коли людина бере до рук Дивного Окуня, Зебринку чи Африканського кота… відчуває дуже сильну позитивну енергію. Якщо не вірите мені – спробуйте самі. )))

- Що  загалом Тебе надихає?

– Мене надихає абсолютно все, що я бачу. Моя доня. Мій білий собака Манка. Мої сни… Надихають розмови з друзями. Ми можемо придумати якусь незвичайну історію і я кажу – о!!!! Я це намалюю. Або – о! Це буде чудове звірятко!!!

- Наскільки змінилося Твоє творче життя після народження донечки?

– Воно дійсно змінилося. Набуло змісту. Мені дуже хочеться, щоб вона виросла гарною людиною. Щоб вміла проявити себе і знайти своє місце в житті. А ще дуже хочеться, щоб вона гордилася своєю мамою.

- В якому дусі виховуєш її?

- Саме найважливіше дозволити дитині проявляти себе і розвивати її таланти. Вона має відчути, що вона не просто якийсь малий шкварок, який бігає у дорослих під ногами і всім заважає, а що вона особистість.

Моя Настуня малює. Я стараюсь не нав’язувати їй своєї думки.Якщо сонечко в неї на малюнку зелене… то це саме кльове зелене сонечко. Нічого виправляти не можна. Я дуже демократична мама. Моя дитина – це мій найкращий друг.

- Як вона наразі Твоє ремесло сприймає?

- Настуся навіть інколи підкидує мені ідеї для картин. У мене на деяких малюнках так і написано Дідіка+Анастасія. )) Вона сприймає все, що я роблю з великим захопленням. Я даю їй маленькі завдання, щоб вона відчувала себе частиною якогось дійства. Коли створюю іграшки, Настуня складає все по коробочкам, або коли я фотографую людину в якомусь образі – малеча може підкидувати пір’я чи обливати поза кадром модельку водою, імітуючи дощ.

- Який  матеріал-сировина Тобі особливо до душі?

– В живописі це акрил і олійні фарби.

Якщо говорити про іграшки, то я дуже люблю старі «бабусині» сукенки і «дідусеві» штанята. З такої тканини виходять неймовірні іграшки… душевні такі…

- Чом Твій пензлик видає абстрактність?

- Я не можу його змусити видати класику. )))) Він дуже неслухняний. Можливо тому, що я завжди захоплювалась картинами Міро і Пікассо. ))

- А Ти конкретна по життю  людина?

- Якщо поставлю собі мету – обов’язково прийду до неї. Навіть не дивлячись на те, що оточуючим я здаюсь «не конкретною» через те, що я страшенно не пунктуальна. Це не від неповаги до людини… а від того… що я така є… і ніяк не можу змінитися. Ті, хто добре мене знають – назначають мені здибанки… а самі приходять через півгодини. ))

- Живописець, якого Ти поважаєш..?

- Їх є багато. Це живописці минулого і багато сучасних художників. З минулих я ставлю на перше місце – Міро. А з сучасників – це Гай Сергій мабуть.

- Що  таке дійсність?

- Дійсність… Це коли ти не говориш – колись все зміниться. Коли ти робиш свято сьогодні. Говориш людині про свої почуття – сьогодні. Починаєш те, про що так довго мріяв – сьогодні, а не «..з наступного місяця».

- Що  найбільше Тобі в  кайф фотографувати?

– Людей звичайно. Обличчя. міміка. Очі. Емоції…

- Тебе  називають матусею  іграшок. А хто  є їхнім татусем?

- ))))) Ну, звичайно, щоб щось народилося має бути мамуся і татуся. ) Мабуть, татусем можна назвати людину, яка робить моє життя настільки легшим, комфортнішим, і безпроблемним… Що я маю час і сили на творчість. Тому татусь – це мій коханий чоловік. Він мені завжди допомагає, любить мою творчість. І підтримує у всьому.

- Як  до Тебе образ іграшки  приходить? Чи скоро він матеріалізується? І хто дає ймення «звірюгам»?

– Я можу підскочити посеред ночі і бігати як дика мавпа по хаті в пошуках олівця щоб намалювати нового звірятка. Ймення цим створінням дає матуся, звичайно. Інколи друзі щось підказують. А матеріалізується новий звір дуже швидко. Не терпиться просто побачити який він буде. Так цікаво створювати. Коли викройка лежить не зшита то одне, а коли зшиваєш все докупи і починаєш напихати сінтепух… в твоїх руках народжується щось нове… таке магічне дійство. В нього вимальовуються свої риси, своя історія… ім’я.

- Чим є затишок для  Тебе?

- Затишок - це сім’я.Чоловік, з яким можна витворяти різні цікаві речі, дітки, будиночок з подвір’ям,куди можна запрошувати друзів і робити смішні тематичні вечірки.І, замість пса-охоронця, справжня вівця. )))А ще майстерня, де можна творити… такий собі світ Дідіки…

Коли є улюблена справа – тільки тоді людина почувається затишно в цьому світі.

- Згадай, будь ласка, найбожевільніший свій вчинок?

- Оооо… може не треба? )))))

Коли я навчалась в школі, в моєму класі була така собі підла зла дівчина. Не буду називати її  справжнього імені. )) Назвемо її Зося. Вона завжди доносила вчителям на тих, хто прогулював уроки і тому її ніхто не любив.

Коли в нас був випускний вечір, після закінчення школи, трапилась одна історія, в яку я до сьогодні не можу повірити.

Коли я збиралася на вечір, одягнула красиву вечірню сукню. Зробила гарну зачіску… Мої братики знайшли за шафою в мишоловці мертву мишку. Ми її намагались виловити дуже довго. І от нарешті вона спіймалась. )) Замість того, щоб її викинути в смітник… я поклала її в свою сумочку… у мене народився план. ))

На вечірці дочекалась коли принесуть десерт, підійшла непомітно до тарілочки з тортом тої самої злосної дівки Зосі, підняла верхній коржик на торті і запхала туди мертву мишку.

Ми засіли з подругами в засаді і почали чекати що ж трапиться, коли Зося почне їсти тортик. Але вона цілий вечір танцювала і так торту і не спробувала.

Але саме цікаве було попереду.

Ми усім класом пішли в парк зустрічати схід сонця…

А наші батьки тим часом прибирали на столах. Ті фрукти, салати і торти, до яких ніхто не торкався, батьки забирали додому.

Коли я зранку повернулася, моя мама  каже – дивись який нам гарний кавалок тортику дістався… Витягує вона той торт… а з-під верхнього коржика звисає мишачий хвіст…

Я дотепер не можу збагнути… як серед довжелезних чотирьох столів… саме моя мама… взяла собі саме той мишачий торт…

- Емоції. Їх можна вбити?

– Можна. Якщо їх не випускати, а тримати все в собі.

- Чи  полюбляєш Ти самотність?

– Невеличкі дози самотності мені дуже потрібні. Щоб зібратися з думками. Щось придумати. Просто відпочити… Тому, що я завжди маю справу з великою кількістю незнайомих людей. Це виснажує.

- Що  Тебе може налякати?

– Байдужість рідної людини… І Філіп Кіркоров. ))))))))))))

- Звідки у людей береться ця байдужість?

– Мабуть, люди з часом забувають щось добре… що зв’язувало їх колись. Чому вони закохались одне в одного. Чому він серед усіх-усіх-усіх вибрав саме ЇЇ, а вона саме ЙОГО… Якась така античудесна амнезія нападає…

Навіть найсильніші почуття може вбити сірий побут і одноманітність. Мій побут ніколи в світі не буде сірим… це точно.

Тому, що кожен день – це нова цікава історія. І треба прикладати якісь зусилля щоб ця сірість не залізла у ваш дім. Тоді будуть нові порції чогось доброго, і не нападе амнезія… і не буде байдужості.

А ще я помітила, що ті люди, які довго живуть разом і давно перестали цілуватися (по-справжньомуJ), вони ризикують тим, що до них пробереться в стосунки та байдужість, про яку ми говоримо. Так що, цілуйтесь люди!

- А як Ти ставишся до моди?

– Я не сприймаю «базарну моду», коли дівки нападають на китайські шмаття і всі виглядають як інкубаторські курочки. ))

А та мода, яку пропонують талановиті модельєри – це класно.

Але, якщо добре розібратися, то не обов’язково сліпо наслідувати те, що пропонують дизайнери. Відчуття моди мусить жити в людині. Це коли зручно, коли ти любиш свій одяг,поєднуєш речі якось інтуїтивно. Ти тоді сам можеш творити «свою особисту» моду.

Можете поспостерігати за людьми на вулиці. Ті, в кому це відчуття є, виглядають дуже органічно.

– Де  живуть янголи та біси?

– Янголи живуть в тих, хто творить щось, а біси в тих, хто руйнує.

– Велика  кількість людей  вважає, що в світі  зла більше, ніж  добра. Яку маєш думку  з цього приводу?

- Мабуть, все зло в тих людях, які так вважають.

– Гадаєш, креатив в наш  час – прибуткова справа?

– Звичайно прибуткова. Але дуже важливо те, де ти цей креатив показуєш. Потрібно місця знати. )))) Мої іграшки і малюнки сприймають краще у великих містах.

– Проект  Твоєї мрії..?

– Це маленька затишна крамничка, де будуть продаватися мої творіння. Куди зможуть приходити цікаві люди і спілкуватися.

– На  яке питання Ти б хотіла ще відпости?

– Відповім на будь-яке.

– З Твоєї першої персональної виставки (в жовтні 2008 року, якщо не помиляюсь) вкрали картину «До побачення». Її знайшли?

– Це була цікава подія. )) Пам’ятаю, тоді ще писали статті про це і по радіо навіть говорили. ))

Її не знайшли. І мене просто розпирає від цікавості – де ж вона!!!!!!???????? У мене є кілька варіантів, щодо того хто ж ці викрадачі… Це або якась шпана, яка просто хотіла виділитись і показати ступінь своєї сміливості одне перед одним, вкрали і, можливо, десь викинули… Або якийсь фанатик моєї творчості (ну в цьому випадку мені було б приємно J)) ), який не мав грошей, але так сильно собі сподобав цей малюнок, що вирішив піти на злочин… Або якийсь такий собі містер Фікс, який колекціонує викрадені власноруч твори мистецтва. )))) Такий собі містичний Зорро в чорному плащі… чи в чорній піжамі.

Я навіть не знаю… Якщо цей Зорро натрапить на це інтерв’ю, то я б хотіла, щоб він написав мені хоча б чи та картина жива-здорова. )))

І ще дуже кумедно, що полотно мало назву «До побачення». )))))) Це взагалі містика якась.

– Дякую приємно.

– А я як дякую!!! )) Дуже-предуже.

Фото люб’язно надані Діаною Пернеровською та Анрі Мосюковським

взяв тут : h.ua/story/242702/#review241777